хіба нє?
– Т-т-так… – промовив Денні, трохи ніби з сумнівом.
– Ну от, так само воно й у цьому готелі. Я не знаю чому, але схоже на те, що все, що траплялося тут поганого, тобто всякі його маленькі шматочки, залишається валятися скрізь, як ото обрізки нігтів або шмарклі, що їх якийсь гидомир взяв був і витер об денце стільця. Мені не знати, чому таке саме тут, погані діла трапляються майже в кожному готелі по всьому світі, я так гадаю, а я робив у багатьох з них і не мав жодного клопоту. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, щоби ті штуки здатні вчинити якесь зло. – Кожне слово в останньому реченні він виділив, злегка струшуючи хлопчика за плечі. – Отже, якщо ти щось побачиш, десь у коридорі, в якомусь із номерів або надворі, хоч би й біля отих живоплотів… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?
– Так, – відповів Денні. Він почувався набагато краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.
Уже відпустивши хлопчика, він запитав:
– Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?
– Ні, думаю, що ні.
– Я їх спробував, як і тебе, – сказав Хеллоран. – Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…
Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось – щось таке – приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.
– Я гадаю, він зовсім не сяє, – закінчив фразу Хеллоран. – Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?
– Окей.
– Денні! Агов, доку!
Денні озирнувся:
– Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.
– Розумію, мусиш, – сказав Хеллоран. – Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.
– Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.
Усмішлива думка торкнулася його ума.
(Друзі звуть мене Діком.)
(Так, Діку, гаразд.)
Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.
Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»
– Що?
– Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.
– Гаразд, – відповів Денні
