їх, відтоді як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.
– Це втішає, – відповів Джек. Він покуйовдив волосся Денні. – Цей літак аж ніяк не розіб’ється, доку.
Уллман перекинув важіль, і протягом якоїсь миті не відбувалося нічого, окрім вібрації в них під ступнями і стражденно-жалібного виття мотора під ними. Венді привиділося, що вони вчотирьох застрягли в цій пастці між поверхами, немов мухи в пляшці, а навесні їх знаходять… з відсутніми тими й тими шматками… як у ватазі Доннера…
(Зупиніть його!)
Ліфт почав підніматися, спершу дещо вібруючи, із зачіпним брязком і грюкотом. Потім його рух став плавнішим. На третьому поверсі Уллман його рвучко зупинив, відсунув решітку і відчинив двері. Кабіна ліфта все ще висіла на шість дюймів нижче рівня поверху. Денні витріщився на цю різницю висот між холом третього поверху і підлогою ліфта так, ніби він оце щойно збагнув, що всесвіт зовсім не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трішки підняв кабіну, змусивши її підскочити й різко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), і аж тоді вони всі з неї вибралися. Позбавлена їхньої ваги, кабіна підскочила майже до рівня поверху, від чого впевненості у Венді зовсім не додалося. Абсолютно надійний чи ні, але, коли їй буде потрібно піднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелі, вона твердо вирішила користуватися тільки сходами. І ні за яких обставин вона не дозволить залізти до цієї розхитаної коробки їм усім трьом разом.
– На що ти так задивився, доку? – поцікавився весело Джек. – Плямки десь там побачив?
– Звичайно ж, ні, – втрутився Уллман ображено. – Усі килими було вимито спеціальним шампунем лише два дні тому.
Венді й собі поглянула на коридорний хідник. Гарний, але однозначно зовсім не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надійде той день, коли вона матиме власний дім. Темно-синій ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалістичний пейзаж джунглів з ліанами, в’юнкими лозами і деревами, повними екзотичних птахів. Важко було впізнати, якої породи ті птахи, бо весь візерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.
– Тобі подобається цей килим? – спитала Венді в Денні.
– Так, мамо, – відповів він безвиразно.
Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.
– Вони мені дуже подобаються, – сказала Венді.
Уллман задоволено кивнув:
– Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни – Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість – хоча й не всі – ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.
