травня – ні днем раніше, ні днем пізніше, – і Уллман, який за все тут відповідав, у тоні якого, коли він говорив про готель, безумовно вчувалася закоханість, не міг утриматися від того, щоб не перевірити, чи не залишилося десь незав’язаних кінців.
– Гадаю, все буде доглянуто, як слід, – сказав Джек.
– Добре. Я буду на зв’язку, – проте він загаявся ще на якусь мить, немов очікуючи, що втрутиться вітер і, можливо, піднесе його своїм повівом до машини. Він зітхнув. – Гаразд. Гарної вам зими, містере Торренс, місіс Торренс. І тобі також, Денні.
– Дякую, сер, – відповів Денні. – І вам теж гарної.
– Сумніваюсь, – повторив своє Уллман, і голос його прозвучав печально. – Той заклад у Флориді є сущою дірою, якщо казати правду цілком і сповна. Аби перебути. «Оверлук» – це моя справжня робота. Добре піклуйтеся про нього для мене, містере Торренс.
– Гадаю, він буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступної весни, – сказав Джек, а мозок Денні прохромила думка
(а ми будемо?)
і пропала.
– Звичайно. Звичайно буде.
Уллман подивився в бік ігрового майданчика, де під вітром потріскували живоплоти-тварини. Відтак знову кивнув, уже по-діловому.
– Прощавайте тоді.
Він поспішливо-метушливо вирушив до свого автомобіля – кумедно завеликого для такого маленького чоловічка – й управив себе досередини. З муркотінням ожив двигун «лінкольна», і хвостові вогники спалахнули, коли він здав задом зі свого паркувального місця. Коли машина від’їхала, Джек зміг прочитати напис на маленькій табличці в головах паркувальної секції: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.
– Правильно, – тепло промовив Джек.
Вони спостерігали, поки його машина, прямуючи до східного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, ці троє на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самі. Крутилося зграйками осикове листя, безцільно шарпаючись по акуратно підстриженій і доглянутій галявині, тепер недоступній очам жодних гостей. Нікому більше тут було бачити, як скрадається у траві осіннє листя, окрім них трьох. Від цього Джека охопило дивне відчуття змаління, так, ніби його життєва сила станула до дрібної іскорки, тоді як цей готель з його довколишньою територією раптом подвоївся в розмірах, набув зловорожості, пригнітивши їх до рівня карликів своєю похмурою, неживою могутністю.
І тут Венді сказала:
– Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходімо досередини.
І вони зайшли, щільно зачинивши за собою двері проти тривожного плачу вітру.
Частина третя. Осине гніздо
Розділ чотирнадцятий. На даху
«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»
Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі
