таке, ніби ти потрапила в пастку. Ти знаєш, що ти спіймана, але не знаєш як…
Це саме те, про що я думала кілька днів тому.
Вона перелічувала те, що вважала спільним для тих, хто, за її висловом, побував у «пеклі». Нема бажання підводитися з ліжка. Найпростіші завдання вимагають геркулесових зусиль. Почуття провини за те, що ти перебуваєш у цьому стані без будь-якої причини, тоді як безліч людей у світі страждають по-справжньому.
Я намагалася зосередити увагу на чудовій страві, яка від такої розмови вже втрачала смак. Моя подруга провадила:
– Апатія. Ти мусиш удавати веселість, удавати смуток, удавати оргазм, удавати, що ти розважаєшся, удавати, що ти добре спала, удавати, що живеш. Аж поки настає мить, коли ти бачиш уявну червону лінію й розумієш, що коли її перетнеш, то повернення назад уже не буде. Тоді ти перестаєш протестувати, бо протест означає, що ти проти чогось борешся. Ти переходиш у рослинний стан і намагаєшся приховати його від усіх. А це нелегко.
– І що спричинило твою депресію?
– Нічого особливого. Але чому ти ставиш мені стільки запитань? Ти щось відчуваєш?
– Звичайно, ні!
Треба було змінити тему розмови. Ми заговорили про політичну ситуацію, про яку я братиму інтерв’ю через два дні. Про хлопця, у якого я закохалася в шкільному віці і який, либонь, уже не пам’ятає, що ми колись обмінялися кількома поцілунками й що він притулявся до моїх грудей, які тоді ще не цілком сформувалися.
Моя подруга розвеселилася. Щодо мене, то я намагалася не думати ні про що, – мої реакції були цілком автоматичними.
Апатія. Я ще не дійшла до цього стану, протестую проти того, що відбувається зі мною, але думаю, що незабаром – за кілька місяців, днів або годин – можу втратити інтерес до всього й буде дуже важко контролювати настрій.
Схоже, моя душа вилітає з тіла й переходить до незнайомого мені місця, «безпечного» місця, де мені не доведеться нічого терпіти, і я звільнюся від нічних кошмарів. Так, ніби я перебувала не в поганому японському ресторані, де, утім, подавали чудову їжу, а переживала сцену з кінофільму, який дивилася, не бажаючи або неспроможна відвести від нього очі.
Я прокидаюся вранці й виконую звичні ритуали – почистити зуби, зібратися перед робочим днем, піти в кімнату дітей, розбудити їх і підготувати до школи, зварити ранкову каву для всієї родини, усміхатися, казати, що життя чудове. Щохвилини в кожному жесті я відчуваю тягар, якого не можу зрозуміти, наче та тварина не розуміє, як вона опинилася в пастці.
Їжа не має смаку, усмішка, навпаки, стає ширшою (щоб ніхто нічого не запідозрив), бажання плакати придушується, світло набуває сірого кольору.
Учорашня розмова не справила на мене доброго враження: починаю розуміти, що збудження мене покинуло і я швидко провалююся в апатію.
Невже ніхто цього не помітить?
Звичайно, ні. Зрештою, я остання людина у світі, згодна зізнатися в тому, що потребую допомоги.
Такою є моя проблема. Вулкан вибухнув,
