Ми пішли в «Озерні перлини» – дорогий ресторан на березі озера, який вважався найкращим, але сьогодні утримувався містом. Він і тепер коштує дорого, хоч їжа тут погіршала. Як на мене, то він поступається тому японському ресторану, але мені сказали б, що в мене поганий смак. Для деяких осіб декорації означають більше, ніж їжа.
Тепер я переконалася в правильності своєї думки. Він намагався показати мені, що є глибоким знавцем вин, оцінюючи букет, структуру та сльозу на стінках келиха. Цим він, либонь, хотів переконати мене в тому, що він виріс і вже не є хлопчиськом-школярем, що він багато чого навчився, піднявся в житті й тепер знає світ, знає вина, політику, жінок і своїх колишніх коханих дівчат.
Яка дурниця! Ми народжуємося й помираємо, п’ючи вино. Ми вміємо відрізнити добре вино від поганого – і все тут!
Але до того як я познайомилася зі своїм чоловіком, усі чоловіки, які мені зустрічалися, – переважно добре виховані й освічені, – вважали вміння вибрати добре вино моментом своєї слави. Усі вони робили одне й те саме: з глибоко зосередженим виразом обличчя нюхали корок, читали етикетку, просили офіціанта налити їм трохи вина на пробу, крутили в руці келих, дивилися на нього проти світла, нюхали, повільно дегустували, ковтали й нарешті робили схвальний кивок головою.
Спостерігаючи цю сцену безліч разів, я вирішила змінити компанію й почала зустрічатися з любителями наук, які були соціально виключені з любителів аналізувати вина. На відміну від цих останніх, схильних до хизування й артистизму, науковці поводилися цілком природно й не робили найменшого зусилля, щоб справити на мене враження. Вони розмовляли про речі, яких я не розуміла. Вони, наприклад, вважали, що я зобов’язана принаймні розуміти назву «Intel», «позаяк це слово написане на всіх комп’ютерах». Але мені було байдужісінько до того, де воно там написане й навіщо написане.
Любителі наук примусили мене почуватися цілковитою невігласкою, жінкою без будь-якої привабливості, і їх більше цікавили піратські подвиги в Інтернеті, аніж мої груди чи мої ноги. Зрештою я повернулася до надійнішої компанії любителів аналізувати вина. Аж поки зустріла чоловіка, який ані сподівався вразити мене своїм вишуканим смаком, ані ставив у таке становище, що я почувалася тупою ослицею, слухаючи розповіді про таємничі планети, гобітів та комп’ютерні програми, що прояснюють значення відвідуваних сторінок. Після кількох місяців закоханості, протягом яких ми відвідали близько ста двадцяти досі невідомих нам сіл навколо Женевського озера, він запропонував мені вийти за нього заміж.
Я відразу погодилася.
Я запитала в Жакоба, чи знає він якийсь нічний клуб, бо вже минули роки, відколи я перестала жити нічним життям Женеви («нічне життя» – це, власне, умовна назва), а тепер мені захотілося потанцювати й випити в п’ятницю. Його очі спалахнули.
– Я не маю на це часу. Дякую за запрошення, але після того, як одружився, я не можу собі дозволити, щоб мене побачили з журналісткою. Твої статті назвуть…
– Тенденційними.
– Атож, тенденційними.
