де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.
Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках‚ вона страждала від своєї безглуздої поведінки‚ але водночас відчувала полегкість‚ бо знала тепер‚ що хлопець також звернув на неї увагу‚ адже олівець вочевидь був тільки приводом для того‚ щоб розпочати розмову‚ бо коли він до неї наблизився‚ вона помітила ручку‚ яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі – а також ночей‚ що прийшли після неї‚ – обмірковувала‚ як вона йому тепер відповість‚ прагнучи знайти ту відповідь‚ що стане початком чудової пригоди‚ якій не буде кінця.
Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох‚ іноді Марія йшла на кілька кроків попереду‚ стискаючи олівець у правій руці‚ а іноді трохи відставала‚ щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю‚ – проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова‚ й вона мусила задовольнитися тим‚ що любила його й мовчки страждала аж до кінця навчального року.
Протягом вакацій‚ які тривали нескінченно‚ іноді вона прокидалася вранці з залитими кров’ю ногами й думала‚ що скоро помре, тому вирішила залишити для хлопця листа‚ аби він знав‚ що був великим коханням її життя‚ й плекала намір забитись у глухий сертан[1]‚ щоб там її пожерли дикі звірі‚ які наганяли моторошного жаху на місцевих селян: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не завдала б великого горя її батькам‚ адже бідняки завжди зберігають надію‚ попри всі нещастя‚ які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі‚ думаючи‚ що її викрала якась багата бездітна родина‚ й можливо‚ одного дня у майбутньому вона повернеться вельможною багатою дамою – тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя не зможе про неї забути‚ щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те‚ що жодного разу не озвався до неї.
Вона так і не написала того листа‚ бо одного дня мати увійшла до кімнати‚ побачила кров на простирадлі‚ усміхнулася й сказала:
– То ти вже стала дівкою‚ дочко моя.
Вона захотіла знати‚ який зв’язок між тим‚ що вона стала дівкою і кров’ю‚ яка витікала з неї‚ але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це‚ а тільки підтвердила‚ що то цілком нормальне явище і що віднині їй щомісяця доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії‚ згорнутий у формі кукурудзяного качана‚ яка всотуватиме кров. Марія запитала‚ чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою‚ аби кров не капала їм на штани‚ й довідалася‚ що таке буває лише з жінками.
Марія стала дорікати Богові‚ але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала собі за свою дурну поведінку‚ коли кинулася навтіки від того‚ кого найбільше жадала. За день до початку
Посушливий степ у внутрішніх районах Бразилії (
