майбутнє‚ намагалися знайти в ньому якийсь інший інтерес‚ крім думок про те‚ як нарядитися й наквацюватися‚ щоб сподобатися комусь. Вони були більш незалежними‚ більш відданими самим собі‚ хоча – так принаймні думала Марія – світ мусив здаватися їм нестерпним.
Що ж до неї‚ то вона чудово усвідомлювала свою красу. Хоча вона майже завжди забувала про поради матері‚ принаймні одна з них ніколи не виходила в неї з голови: «Затям собі‚ дочко‚ краса не триває довго». Через те вона й далі підтримувала зі своїм патроном стосунки‚ які не були надто близькими‚ проте багато обіцяли‚ що спричинилося до значного підвищення її платні (вона не знала‚ доки їй вдаватиметься підтримувати в ньому надію‚ що одного дня він таки покладе її в ліжко‚ але поки ця надія в ньому жила‚ вона заробляла добре)‚ а крім того вона погоджувалася на понаднормову працю (бо хазяїнові зрештою хотілося мати її завжди поруч‚ мабуть‚ тому‚ що він боявся‚ аби вона не мала вільних вечорів‚ коли могла б зустріти велике кохання). Тож вона пропрацювала двадцять чотири місяці без перерви‚ маючи змогу давати щомісяця трохи грошей батькам‚ а крім того‚ нарешті здійснилася її заповітна мрія! Вона спромоглася зібрати достатню суму‚ щоб поїхати у відпустку на цілий тиждень у місто своїх мрій‚ у місто артистів‚ у місто‚ що було поштовою листівкою її країни‚ – у Ріо-де-Жанейро!
Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати‚ але Марія збрехала‚ сказавши йому‚ що мати згодна відпустити її лише за умови‚ що вона ночуватиме в домі їхнього родича‚ який займається боротьбою джіу-джицу‚ адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.
– А крім того‚ – провадила вона‚ – ви‚ пане‚ не можете покинути крамницю без нагляду‚ не залишивши в ній жодної особи‚ якій би повністю довіряли.
– Не називай мене паном‚ – сказав він‚ і Марія помітила в його очах те‚ що вже не раз бачила, – вогонь пристрасті.
Це її здивувало‚ бо раніше вона думала‚ що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив протилежне: «Я можу дати тобі будинок‚ родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє‚ вона вирішила роздмухати цей вогонь.
Сказала‚ що їй дуже бракуватиме праці‚ яку вона так любить‚ бракуватиме людей‚ чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого конкретно‚ надавши в такий спосіб своїм словам таємничості: може‚ кажучи «людей»‚ вона мала на увазі саме його?) і пообіцяла бути дуже обачною в тому‚ що стосується її гаманця та недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула‚ щоб ніхто‚ абсолютно ніхто не став їй на перешкоді‚ адже вперше в житті вона матиме цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі‚ погомоніти з незнайомими людьми‚ роздивитися вітрини крамниць‚ бути цілком доступною‚ коли б з’явився казковий принц і викрав її‚ забравши з собою назавжди.
– Та
