Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник) - Еріх Марія Ремарк страница 101
– Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиною напевне все буде гаразд.
Черговий замотав головою.
– Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти сам Господь Бог?
Він зайшов у свою будку, потім повернувся.
– Я телефонував. У шинельному все гаразд. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?
– П’ять днів.
Черговий раптом вишкірився:
– Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.
Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті якусь опору, – подумав він. – Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».
Усе закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті й білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо й обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там виднілися снопи вогню, стіни вогню, вихори вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.
– Смолоскипи, – сказав хтось поруч із Гребером. – Їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все: шкіру, м’ясо, кістки.
– А чому її не можна погасити?
– Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!
– Краще їх попристрілювати, якщо не можна врятувати.
– Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! У тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь розгоряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а вітер роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг до голови.
Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці, з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.
– Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?
– Теоретично це було б краще. Стояти на місці або спробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але в кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? І хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?
– Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?
– Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених, ми, звичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось і наш транспорт. Нарешті!
Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену сивим конем.
– Стривай, Густаве! – гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. – Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?
– Двоє.
Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні, – подумав він. – Ні, не як на бойні – на бойні існує хоч якийсь порядок: тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають