тримаючи на колінах свою дитину.
Гребер виніс із кімнати Елізабет крісло в стилі бідермайєр і тепер сидів у ньому; валізи, ранець та інші речі лежали поруч. Він спробував був віднести їх в один із вцілілих будинків. У двох квартирах йому просто не відчинили, хоча він дзвонив і бачив у вікнах обличчя. У третю його не впустили, бо там було вже переповнено. В останній якась жінка нагримала на нього: «Ще чого! А потім ще й залишитеся тут жити, еге ж?» Після цього Гребер облишив пошуки. Повернувшись до своїх речей, він побачив, що пакунок з хлібом та іншими продуктами зник. Пізніше він помітив, як сім’я, що сиділа за столом, щось нишком їсть. Люди повідверталися і похапцем запихали роти; але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділитися.
Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу й тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.
– Я тут, Елізабет! – гукнув він і підхопився.
Вона обернулась. Але помітила його не зразу. Її темна постать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся світилося.
– Я тут, – гукнув він ще раз і помахав рукою.
Вона підбігла до нього:
– Це ти?! Слава Богу!
Він міцно обняв її.
– Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе. Я мусив стерегти речі.
– Я подумала, що з тобою щось сталося.
– Що зі мною могло статися?
Вона важко дихала в нього на грудях.
– Прокляття, а я про це й не подумав, – мовив він приголомшено. – Я боявся тільки за тебе.
Вона підвела очі.
– Що тут таке?
– Будинок почав горіти з даху.
– А як ти? Я боялася за тебе.
– А я за тебе. Сідай. Відпочинь.
Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води й подав Елізабет.
– Випий трохи.
– Гей, ви! Це наша вода, – гукнула якась жінка.
– А наша чашка, – додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.
– Пий, – сказав Гребер Елізабет і обернувся. – А як щодо повітря? Воно теж ваше?
– Віддай їм їхню воду й чашку, – сказала Елізабет. – Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.
Гребер підніс чашку їй до рота.
– Ні. Випий. Ти бігла?
– Так, усю дорогу.
Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.
– Свині! – гукнув двірник до людей за столом.
Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.
– Тут речі, які я спакував
