згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.
– Ну як? – спитав він.
– Як у готелі.
Він ліг поруч.
– Ти не жалкуєш за квартирою? – спитав по хвилі.
– Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.
– Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?
– Не знаю, – пробурмотіла Елізабет у нього на плечі. – Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.
Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це – притулок, ліжко, жінка та спокійна ніч.
Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри. Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо – воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.
Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.
– Тут хтось є? – пролунало запитання. Це був Польман.
Гребер випростався.
– Це я, пане Польман. Ернст Гребер.
– Гребер? Що сталося?
– Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.
– Кого?
– Мою дружину й мене. Кілька днів тому я одружився.
– Звичайно, звичайно. – Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. – Ви мене бачили, коли я прийшов?
Гребер на мить завагався з відповіддю.
– Так, – сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу – ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. – Так, – повторив Гребер. – І ви можете на мене покластися.
Польман потер рукою чоло.
– Авжеж, звичайно, – нерішуче промовив він. – Ви бачили, що я був не сам?
– Так.
Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.
– Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу ходімо звідси.
Вони завернули за ріг будинку.
– Усе гаразд, – кинув Польман у темряву.
З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері та впустив Гребера й незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.
– Де ваша дружина? – запитав він у Гребера.
– Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.
Польман стояв, не запалюючи світла.
– Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.
– Я
