приписують курс виховання в народному дусі в концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.
Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.
– Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, – сказала вона. – Я не можу вимагати надто багато.
Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.
– Ну й банда, – сказав він. – Що тільки вони з усіма нами зробили!
– Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.
– У тім-то й річ, Елізабет!
Вона кивнула.
– Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується, і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.
– Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.
Вона поцілувала його.
– Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, – промовила вона. – А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?
– А й справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.
– А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?
Гребер задумався.
– Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катарини. Нехай це буде друге місце зустрічі.
– А вона відчинена вночі?
– Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?
– Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі – цього тепер не досить.
– Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?
– Так.
Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.
– Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. – Гребер замислився. – Біндинг! – сказав він нарешті з полегшенням. – Це людина надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.
– Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?
Гребер засміявся.
– Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.
– Ночуватимемо знову тут?
– Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.
Її обличчя на мить спохмурніло:
– Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.
– Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана та проведу тебе на фабрику.
– Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катарини або Біндинг. Ох і цікаве ж життя!
– Під три чорти таке цікаве життя! – вилаявся Гребер.
Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах
