для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-переможця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», – подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Усередині щось поворухнулося.
– Фрау Кляйнерт, – покликав він.
У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруйнованого приміщення вийшла жінка.
– Бідний пан! Він був такий добрий!
– Що сталося? Його поранено?
– Убито, його вбито, пане Гребер. А він же так любив життя!
– Убито?!
– Атож. У це важко повірити, правда ж?
Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.
– Як це сталося? – запитав він.
– Він був у підвалі. Але підвал не витримав.
– Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зайдельпляц? Адже туди дві хвилини ходи?
– Він не думав, що таке станеться. Та й потім… – Фрау Кляйнерт завагалася. – У нього була дама.
– Що?! Серед білого дня?
– Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.
– Даму теж убито?
– Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндинг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. У такому вигляді! Навіть не в мундирі!
– Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, – промовив Гребер. – Він хоч устиг пообідати?
– Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.
– Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.
– Але ж це сталося так передчасно!
– Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?
– Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?
– Де це?
– Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.
Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.
– Де вам вдалося так швидко дістати домовину? – поцікавився Гребер.
– Партія потурбувалася про
