все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Біндинга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.
– Хіба в нього немає рідних?
– Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пляшок. Візьміть усе, що вам треба.
Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.
– Стривайте, фрау Кляйнерт, – промовив Гребер. – Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо що.
Він оглянув банки.
– Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.
– Це правильно. У мене від усього цього просто голова йде обертом.
Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.
– Це багато, – мовив Гребер. – Як я все це донесу?
– Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж усілякі наці, що попригрівали тут місця.
«Вона каже правду, – подумав Гребер. – І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».
Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса й не загинув разом із ним.
Йозеф відчинив.
– Так швидко! – здивувався Гребер.
– Я вас бачив. – Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях. – Це я сам зробив. Дуже зручно.
Гребер поклав пакунок на стіл.
– Я був у церкві святої Катарини. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.
– Молодий причетник?
– Ні, літній.
– Літній добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.
Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями, Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.
– Справжній скарб, – промовив він.
– Ми його поділимо.
– Хіба у вас є щось зайве?
– Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?
– Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.
Гребер подивився на Йозефа.
– Так, – сказав він. – З цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.
Йозеф нічого не відповів.
– Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? – запитав Гребер.
– А ви як гадаєте?
– По-моєму, є.
