мовчав. Польман і Йозеф перезирнулися.
– Самому мені нема чого ризикувати, – відповів Гребер. – Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Про це я не подумав.
– Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.
– Я знаю.
– Ви зможете як-небудь переночувати надворі? – спитав Йозеф.
– Так. Від дощу ми маємо захисток.
– Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катарини. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні й зможете підшукати собі житло.
– Я гадаю, він має рацію, Ернсте, – сказав Польман. – Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.
Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.
– Я теж такої думки, – відповів він. – Мені шкода, що я вас налякав.
– Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.
– Гаразд. Дякую.
Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.
Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.
– Я чудово виспалася, – сказала вона. – Де це ми?
– На Янпляц.
– Добре. А де ми спатимемо сьогодні?
– Удень щось знайдемо.
Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.
– Циганське життя, – промовила Елізабет, – коли подивитися на нього збоку. Сповнене пригод.
– Авжеж, – згодився Гребер. – Ми на нього саме так і дивитимемося. Уночі я бачився з Польманом. Він просив його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.
– Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?
– Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Але це ще нічого не значить. Ми – цигани.
Елізабет почала розчісувати волосся.
– За будинком я бачив миску з дощовою водою, – сказав Гребер. – Її цілком вистачить умитися.
Елізабет одягла жакет.
– Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?
Гребер засміявся.
– Порівняно з отим багном у Росії для мене й це романтика. Усе залежить від того, з чим порівнюєш.
Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку й поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. У цей час повернулась Елізабет. Її обличчя
