горить письмовий стіл, – прошепотіла Елізабет. – Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.
– Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?
– Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.
– На вулиці або в парку. – Гребер поглянув на небо. – Від дощу в мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?
– Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.
Гребер надів ранець і закинув на плече клунок із білизною. Елізабет узяла валізи.
– Дай їх мені, – сказав він. – Я звик носити важке.
Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом провалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася: одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.
Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.
– Тепер можна йти, – мовила Елізабет.
Гребер подивився на вікно.
– Це були гарні дні, – проказав він.
– Найкращі. Ходімо.
Обличчя Елізабет було червоне од відблисків вогню. Вони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділи мовчки й пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана.
– Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, – сказала Елізабет.
Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.
– Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, – повідомив Гребер. – У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу.
Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.
Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.
– Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.
– Можливо, він тут уже не живе.
– Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… – Гребер іще раз підійшов до дверей. – Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?
– Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?
Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.
– Тут є трохи стелі, – сказав він. – Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий – шинеллю.
Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.
– Це вхід. Шинель повісимо з другого боку й матимемо такий собі намет.
