зможемо переночувати й тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.
– Ти справді зможеш?
– Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.
– У Біндинга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?
Елізабет похитала головою.
– Тоді є ще Польман, – сказав Гребер. – Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.
– Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить.
Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.
– Мені хотілося б випити, – промовила вона. – Я маю на увазі не води.
– У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.
Гребер розв’язав клунок із постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не потрапила на очі злодієві. Там же лежала склянка.
– Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося з національного горя.
– Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. – Елізабет узяла склянку й випила. – Чудово, – сказала вона. – Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?
– Я взяв усі, що в нас були.
– От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.
– Може, я все-таки винесу дещо з меблів?
– Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.
– Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.
Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.
– Наш поверх ще цілий, – проказав Гребер.
– Не довго ще йому залишилося, – відповів якийсь чоловік позад нього.
Гребер обернувся.
– Чому?
– А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?
Гребер оглянув чоловіка, той був худий і лисий.
– Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.
– Це – справедливість. Коли вам відомо, що це таке!
– Не зовсім точно. Але це не моя вина. – Гребер усміхнувся. – У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.
– Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!
Гребер поставив пляшку.
– Б’юсь об заклад, що не загориться!
– Що?
– Я пропоную побитися об заклад!
Елізабет засміялася. Лисий
