звів на нього очі.
– Як ваше прізвище?
– Штайнер. Йозеф Штайнер.
– Безпаспортний, та ще й погрожує нам, – устряв поліцай з револьвером.
– Дозволяється ще й не таке, щоб ви знали, – відрубав офіцер.
– Збирайтеся, швидше!
Арештовані вдяглися. Поліцай вийняв наручники.
– Давайте-но руки, лебедики! Оце вам таки пасує. Наче за міркою зроблено.
Керн відчув на руках холодний дотик сталі. Це були його перші в житті кайдани. Іти вони не дуже заважали, але Кернові здавалося, наче в нього скуті не самі лише руки.
Надворі вже розвиднялося. До будинку під’їхали два поліційних автомобілі. Штайнер скривився.
– О, похорон за першим розрядом! Еге, синку?
Керн не відповів. Він силкувався якось сховати наручники під піджаком. На вулиці вже спинили свої візки кілька цікавих молочарів. У будинках навпроти повідчинялися вікна, й у темних отворах біліли обличчя. Захихотіла якась жінка.
Арештованих – душ тридцять – посадили в машини, відкриті поліційні авто. Майже всі лізли в кузови мовчки, без заперечень. Серед них була й власниця будинку – гладка білява жінка років десь п’ятдесяти. Тільки вона одна галасливо протестувала. Кілька місяців тому вона сяк-так обладнала два незайнятих поверхи своєї старої, занедбаної кам’яниці під дешевенький пансіон. Незабаром пішла чутка, що там пускають ночувати нелегально, без прописки в поліції. У господині пансіону було тільки четверо пожильців із справною пропискою: один рознощик, один щуролов і дві повії. Решта всі приходили пізно ввечері. Були то майже поспіль емігранти або втікачі з Німеччини, Польщі, Росії та Італії.
– Ну, ну, лізьте в машину! – звелів офіцер хазяйці. – Усе це ви зможете пояснити нам у поліції. Там у вас буде досить часу.
– Я протестую! – репетувала жінка.
– Протестувати можете, скільки вам завгодно. А поки що поїдете з нами.
Два поліцаї підхопили хазяйку під руки й посадили в машину. Офіцер повернувся до Керна і Штайнера.
– Так, а тепер оцих двох. Та пильнуйте їх добре.
– Мерсі, – глузливо мовив Штайнер і поліз у кузов, а за ним і Керн.
Машини рушили.
– До побачення! – вереснув жіночий голос із котрогось вікна.
– Повбивайте їх, цих заброд-емігрантів! – ревнув іще хтось басом. – Щоб і харчів не переводили!
Вулиці були ще майже порожні, й поліційні машини їхали досить швидко. Небо над будинками відступало вище, яснішало, ширшало, стаючи прозоро-синім; але постаті арештантів у кузовах чорніли, мов ті верби під осіннім дощем. Дехто з поліцаїв жував бутерброди, запиваючи кавою з плескатих бляшаних баклажок.
Біля Аспернського мосту дорогу їм перепинив зеленярський автофургон. Поліційні машини загальмували, потім рушили знову. Тієї ж хвилини один з арештантів на другій машині переліз через борт і скочив униз, але, упавши боком на крило над колесом, зачепився полою пальта й гепнувся
