черевиків; його вже тричі висилали з Австрії.
– Встаньте! Мерщій! – звелів офіцер. – Навіщо ви вискочили з машини? Що, совість нечиста? Крав, мабуть, еге? Чи й гірше щось!..
Старий, не зводячи з офіцера широко розплющених очей, ворухнув губами.
– Що? – перепитав той. – Що він сказав?
– Боявся, каже, – відповів поліцай, що стояв навколішках над старим.
– Боявся? Авжеж! Видно, нашкодив десь! Що він каже?
– Каже, нічого він не зробив…
– Та це вони всі торочать. Але що нам із ним зараз робити? Що у нього там?
– Треба б лікаря викликати, – озвався Штайнер із машини.
– Тихо! – роздратовано крикнув офіцер. – Де я вам у таку рань візьму лікаря? Та й не лежати ж йому доти на вулиці! Бо потім знов галасуватимуть, ніби це ми його так замордували. Адже ж на поліцію всіх собак вішають!
– Його треба відвезти до лікарні, – сказав Штайнер. – І негайно.
Офіцер не знав, що робити. Він уже й сам бачив, що людина тяжко розбилась, і в замішанні забув навіть обірвати Штайнера.
– До лікарні! Гадаєте, це так просто? Хто ж його там прийме без офіційного листа! Та й не можу я цього зробити своєю владою. Я повинен спершу здати затриманого по інстанції.
– А ви одвезіть його до єврейської лікарні, – порадив Штайнер. – Там його приймуть без формальностей. І навіть без грошей.
Офіцер пильно подивився на нього.
– А вам звідки це все відомо?
– Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, – запропонував один поліцай. – Там завжди буває фельдшер або лікар. Їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.
Офіцер врешті вирішив це зробити.
– Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!
Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.
Офіцер закусив губу.
– Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.
Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.
– Що він каже? – спитав офіцер.
Біля старого стояв навколішках поліцай – той самий, що й на вулиці, – і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:
– Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.
– Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?
Поліцай нахилився.
– Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.
– Маячня якась… Що він іще каже?
– Просить
