з Угорщини. Від одного там хлопчини. Катчер на прізвище.
– А, Катчер! Тепер розумію! – злодій зітхнув з полегкістю. – Катчер – то мій учень. А ви непогано натренувалися.
– Еге ж, – погодився Штайнер, – у цих мандрах чого тільки не навчишся.
Шулер передав йому колоду й замислено глянув на полум’я свічки.
– Світло погане… але ж ми, панове, гратимемо тільки так, для розваги, правда? Чесно…
Керн простягся на нарах і заплющив очі. Його сповнював якийсь туманний, сірий смуток. Від самого ранішнього допиту йому не йшли з думки батько й мати. Давно вже він не згадував їх… А зараз Керн ніби навіч бачив батька, як той повернувся з гестапо додому. Один конкурент, щоб довести його до руїни й потім за безцінь купити його невеличку фабрику гігієнічного мила та парфумів, доніс, нібито він провадив антидержавні розмови. План цей удався, як і тисячі подібних планів у ті дні. Просидівши півтора місяця в гестапо, Кернів батько повернувся додому зовсім зломлений. Він ніколи не розповідав, чого зазнав там; але фабрику продав конкурентові справді таки зовсім дешево. Невдовзі їх вислали й почалася нескінченна втеча. Із Дрездена до Праги; з Праги до Брно, звідти вночі через кордон в Австрію; другого дня поліція випхала їх назад у Чехословаччину, та через кілька день вони знову перебрались потай через кордон і дісталися до Відня – мати зі зламаною вночі рукою, на яку просто в лісі наклали сякі-такі лубки з двох виламаних гілляк; із Відня – в Угорщину, там перебули тиждень-другий у материних родичів, поки не дізналася поліція; потім прощання з матір’ю, котрій дозволили залишитися, як угорці родом; знову кордон, знову Відень, злиденна торгівля з-під поли – милом, одеколоном, підтяжками, шнурками; постійний страх пійматися; і той вечір, коли не повернувся батько; і місяці самотності, блукань від одної криївки до іншої…
Повернувшись на бік, Керн когось штовхнув і розплющив очі. На нарах біля нього, схожий у присмерку на великий чорний згорток, лежав останній мешканець камери – чоловік років п’ятдесяти, який за цілий день майже ні разу не поворухнувся.
– Перепрошую, – сказав Керн, – я не бачив вас…
Чоловік не відповів. Але очі в нього були розплющені. Кернові не раз уже доводилося бачити таке, він розумів, у якому стані ця людина. Найкраще – дати їй спокій.
– Тисяча чортів! – скрикнув раптом у картярському кутку Пулярка. – Ну і йолоп же я! Ну і йолоп же неприторенний!
– Чого це? – спокійно спитав Штайнер. – Із червової дами ви пішли цілком правильно.
– Та не про це я! Можна ж було попросити цього росіянина, щоб він передав сюди мою пулярку! Господи Боже! Чи бачили ви такого йолопа?
Він озирнувся довкола таким поглядом, неначе під ним світ западався.
Керн несподівано відчув, що його душить сміх. Він зовсім не хотів сміятись, але стриматись уже не міг. Його аж трусило з реготу. Щось само сміялося в ньому всередині, заглушуючи все – і смуток, і спогади, і всі турботи.
– Чого це ти, хлопчику? – спитав Штайнер, одірвавши очі від карт.
– Сам не знаю. Смішно…
– Посміятися завжди корисно. – Штайнер
