якій ви підлягаєте в разі повернення. Ось тут, з правого боку.
Урядовець запалив сигарету. Керн, мов заворожений, дивився на гладку старечу руку з товстими жилами, що тримала сірник. Через дві години цей чоловік позамикає шухляди свого стола й піде вечеряти. Після вечері, напевне, зіграє партію в тарок, вип’є одну-дві склянки молодого вина; годині об одинадцятій позіхне, гукне кельнера, розплатиться і скаже: «Втомився я сьогодні… Піду додому. Спати». Додому. Спати… У цю годину прикордонні ліси оповиє темрява, ворожа, моторошна пітьма, і загублена в цій пітьмі, самотня миготлива іскорка життя – Людвіг Керн утомлено чвалатиме, охоплений тугою за людьми і страхом перед ними. Що ж його відрізняє від оцього знудженого урядовця за письмовим столом? Тільки клаптик паперу, що називається паспортом. Кров їхня має однакову температуру, очі – однакову будову, нерви реагують на однакові подразники, думки їхні йдуть однаковими шляхами – а проте їх розділяє безодня, ні в чому вони не рівні, що для одного – насолода, те для другого – мука, один – імущий, другий – позбавлений усього; і безодня, що їх розділяє, – це всього лиш невеличкий аркушик паперу, на якому написано тільки прізвище та ще кілька нічого не вартих відомостей.
– Ось тут, праворуч, – повторив урядовець. – Ім’я й прізвище.
Керн насилу опанував себе й підписався.
– Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.
– До чеського.
– Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.
– У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?
– А що за речі?
– Валізка. Білизна тощо.
– Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.
Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.
– Ну що там? – нетерпляче запитав Керна Пулярка.
– За годину нас випустять.
– Єзус Христус! – вигукнув поляк. – Знову йди поневіряйся…
– А ти б хотів тут зостатися? – спитав Пулярка.
– Якби годували краще… та робітка яка-небудь, підмітайлом чи що, то з дорогою душею.
Керн вийняв хусточку й заходився чистити свій костюм. Сорочка за ці два тижні дуже заносилася, й він перевернув манжети на другий бік. Він весь час намагався оберігати їх. Поляк, дивлячись на нього, сказав:
– За рік-два тобі це буде вшистко єдно.
– Куди ж ти тепер? – спитав Керна Пулярка.
– В Чехію. А ви? В Угорщину?
– До Швейцарії. Я вже надумався. Ходімо зі мною. А звідти, як піймаємось, попросимось до Франції.
Керн похитав головою.
– Ні, я спробую дістатися до Праги.
За кілька хвилин привели назад і Штайнера.
– Знаєш, як звуть того поліцая, що вдарив мене, коли нас забирали? – спитав він Керна. – Леопольд Шефер. Живе на Траутенаугассе, двадцять
