Там було п’ятеро в’язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.
– Що, вперше в клітці, синку?
Керн кивнув.
– Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?
Керн кисло всміхнувся.
– Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.
– Це ще не тюрма, – зауважив його Штайнер. – Це тільки арешт. Тюрма ще попереду.
– А ти вже був там?
– Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта – це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?
– А з паспортом? Однаково ж і з паспортом ніде за кордоном не дістанеш дозволу працювати.
– Авжеж, що ні. Паспорт тільки дає тобі право спокійно здохнути з голоду. Не ховаючись. А це вже чимало.
Керн не відповів. Він сидів, втупивши порожні очі в одну точку.
Штайнер ляснув його по плечу.
– Вище голову, хлопчику! Зате тобі випало щастя жити в двадцятому столітті – столітті культури, прогресу й гуманності…
– Скажіть, а їсти нам тут дадуть чи ні? – спитав раптом низенький лисий чоловічок, що сидів у кутку на нарах. – Кави хоча б…
– Чого ж! – відказав Штайнер. – Подзвоніть тільки, й кельнер принесе вам меню. Тут є чотири різних обіди, на вибір. Чорна ікра, звичайно, a discretion[1].
– Їжа тут бардзо погана, – озвався поляк.
– О, це ж наш Єзус Христус! – Штайнер зацікавлено обернувся до нього. – Так ти тут уже своя людина?
– Бардзо погана, – повторив поляк. – І мало…
– Господи Боже! – зойкнув лисий у кутку. – А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?
– Через два тижні, – відповів Штайнер. – Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!
– Два тижні, – потвердив поляк. – Альбо й більше. Їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.
– От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. – Лисий застогнав. – Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…
– А ви перетерпіть до вечора, – порадив Штайнер, – а тоді уявіть собі, ніби вже з’їли її, от вам і полегшає на серці.
– Не меліть чортзна-чого! – визвірився на Штайнера лисий. – По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…
– Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.
– А мені воно байдуже, – встряв поляк. – Я не їм пулярок.
– Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, – огризнувся лисий із кутка.
– Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені од них з душі верне. – Поляк з вельми вдоволеною міною пригладив бороду. – Мені за ті пулярки байдуже.
– Господи,
Досхочу (
