вам через нас такі неприємності…
– Та що ви, що ви! – запротестувала хазяйка. – Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?
Штайнер махнув рукою.
– Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.
Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної шафки у формі середньовічного замку.
– Хоч випийте по чарці на дорогу…
Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.
– Сливовиця? – спитав Штайнер.
Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.
Той випив і обтер вуса.
– Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така…
– Ну звичайно! – Хазяйка налила йому ще. – А ви чому не п’єте? – спитала вона Керна.
– Я не можу. Отак на порожній шлунок…
– А, он що! – Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. – Господи, воно ж іще росте! – промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: – Франці! Один бутерброд!
– Дякую, не треба! – Керн зашарівся. – Я не голодний!
Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.
– Їжте, не соромтеся! – припросила хазяйка.
– Хочеш половину? – спитав Керн Штайнера. – Я сам не подужаю.
– Їж, не балакай! – відказав той.
Керн ум’яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп’янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні – про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…
Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Поліцай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.
– Ще зарано, – сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. – Найкраще йти десь так о пів на десяту.
Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під’їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.
– Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, – там кущі, не так видно буде, – поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.
Керн із Штайнером пішли. Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.
Дійшовши до Морави, вони роздяглись і
