Можу показати.
– Покажи краще дозвіл працювати, – відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.
– Я його лишив у готелі.
– Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?
– Ну, нехай… – Керн обернувся до дверей.
– Та візьміть же бутерброд! – широко усміхаючись, озвалася жінка.
– Дякую, не треба. – Керн відчинив двері.
– Ти диви! Воно ще й невдячне!
Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.
– От здорово, Антоне! – аж захлиналася жінка. – Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!
Антон задоволено вишкірився.
– Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? – він лапнув жінку за груди.
– Парфуми хоч куди! – Вона пригорнулась до нього. – Кращі, ніж у того старого єврея.
Антон підсмикнув штани.
– Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м’ясо?
Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:
– Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. А з милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.
Повернувшись до готелю, він спитав портьє:
– До мене ніхто не приходив?
Той похитав головою:
– Ні.
– Точно?
– Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.
– Його я й не чекаю, – відказав Керн і пішов нагору.
Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.
У своєму номері він застав Рабе – чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.
– Ви вже лягаєте спати? – здивувався Керн. – Іще ж тільки дев’ята година.
Рабе кивнув.
– Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.
Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.
– А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам’ять. Оті, що в школі вчили.
– Вірші? – зчудовано перепитав Керн.
– Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:
Час уже лягти спочить,
Очі втомлені склепить.
Боже, ангели ясні
Хай глядять мене у сні.
Може, нині був я злий –
Ти цей гріх із мене змий.
Отча
