замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. – Ви знаєте людей тут у готелі? – спитав він Рабе.
Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.
– Знаю декого. А навіщо вам? – Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.
– Із оцього номера, праворуч нас?
Рабе подумав трохи.
– Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.
– Ні, мене цікавить не вона.
– Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, – озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. – А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!
Керн зашарівся.
– Дивина, – не вгавав Мариль. – Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші – ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?
– Прогорів начисто. Готові гроші втратив.
– Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.
– Та оце ж збираюсь, – відповів Керн. – Хочу піти в кіно.
– Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?
– Не знаю. Я ж із нею не знайомий.
– Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага – найперша окраса молодості.
– Гадаєте, вона піде зі мною?
– А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!
– Підіть у «Ріальто», – докинув Рабе зі свого ліжка. – Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.
– Марокко – це саме те, що треба, – підтвердив Мариль. – І для дівчат теж.
Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.
– Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.
– І ви ладні пробудитись на десять років старшим? – спитав Мариль.
– Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…
Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.
Обличчям вона скидалася на сову. М’ясисті зморшки, товсто вкриті білою пудрою, нагадували засніжений гірський ландшафт. У глибоких западинах чорніли очі. Шимановська дивилась на Керна так, неначе зараз учепиться йому пазурами в обличчя. У руках вона тримала ясно-червону шаль, з якої стриміли плетільні дротики. Нараз обличчя її злісно скривилося. Керн уже злякався, що вона зараз кинеться на нього, але хижа гримаса враз змінилася на якусь подобу усмішки.
– Чого ви бажаєте, мій юний друже? – низьким, патетичним голосом актриси спитала Шимановська.
– Я хотів поговорити
