аж засовався на стільці.
– Можна глянути? – І він простяг руку до Штайнерових карт.
– Ні, – Штайнер прикрив карти долонею. Його здивувало це наївне зухвальство. Адже миршавий зразу ж протелеграфував би гладунові ногою.
Гладкого взяв сумнів: цей фраєр торгується так обережно, що в нього, певне, дуже сильна карта. Постерігши це, Штайнер почав набавляти рішучіше. На ста вісімдесяти гладкий забастував і виклав на стіл чотири королі. Штайнер перевів дух і перевернув свої чотири тузи.
Миршавий свиснув. Потім запала важка тиша. Штайнер збирав зі столу свій виграш.
– Заграємо ще одну партію, – раптом твердо заявив чорнявий.
– На жаль, не можу, – відказав Штайнер.
– Ми зіграємо ще одну партію, – повторив чорнявий, войовниче задерши підборіддя.
Штайнер підвівся.
– Іншим разом.
Підійшовши до прилавка розплатитися, він тицьнув хазяїнові згорнену кілька разів сотню.
– Передайте, будь ласка, Фредові.
Той здивовано підвів брови.
– Фредові?
– Еге ж.
– Добре. – Хазяїн весело вишкірився: – Уклепалися хлоп’ята! Ловили карасика, а наскочили на акулу!
Штайнерові партнери вже стояли біля дверей.
– Ми зіграємо ще одну партію, – сказав чорнявий, загородивши вихід.
Штайнер зміряв його очима.
– Номер не пройде, пане сусідоньку, – цвіркнув миршавий. – По-вашому не буде, сер!
– Годі вже нам туман пускати, панове, – мовив Штайнер. – Війна є війна. Треба вміти часом і програвати.
– Нам не треба, – відрубав чорнявий. – Ми зіграємо ще одну партію.
– Або ж віддайте, що виграли, – докинув гладун.
Штайнер похитав головою.
– Це ж була чесна гра, – сказав він з іронічною посмішкою. – Ви ж знали, чого хотіли, і я теж знав, чого шукав. Бувайте здорові.
Спробувавши протиснутись між брюнетом і миршавим, він відчув тугі м’язи брюнета.
Тут підійшов хазяїн кав’ярні.
– У мене не бешкетують, панове!
– Я й не думаю бешкетувати, я хочу вийти, – озвався Штайнер.
– Ми теж підемо, – сказав брюнет.
Миршавий із брюнетом вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього – гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів надвір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.
Штайнер
