А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.
Продавець зацікавлено глянув на Керна.
– Емігрант?
Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:
– Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.
– Десять.
– Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?
– Двадцять п’ять процентів, згода? – сказав хазяїн, що саме підійшов до них. – А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.
– Непотребу? – Керн ображено глянув на хазяїна. – Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!
– Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, – байдуже мовив той.
– Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?
Продавець зневажливо скривився.
– Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.
Керн обернувся до нього.
– Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п’ять процентів скинути.
– Тридцять, – повторив хазяїн. – Вряди-годи його все-таки питають.
– Пане Бурек, – сказав продавець, – я гадаю, можна скинути й тридцять п’ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.
– Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! – Бурек підняв руку, наче захищаючись.
– Рецепт? – насторожився Керн. – Хто це хоче продати вам рецепт?
Продавець засміявся.
– Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.
Кернові на хвилину перейняло дух.
– А ви не знаєте, де той чоловік живе? – спитав він.
Продавець знизав плечима.
– Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?
– Бо це, мабуть, мій батько.
Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.
– Та невже? – перепитав продавець.
– Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.
– Берто! – гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. – У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?
– Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? – озвалася жінка.
– Ет, чорт! – хазяїн зніяковіло глянув на Керна. – Вибачте! – і швидко пішов до неї.
– Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, – бридко всміхнувшись, півголосом кинув
