легше, ніж мені.
– Еге, хоч у цьому мені легше, – погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.
Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.
Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:
– Вам тут жити не можна!
– Та що ви! – скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.
– Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!
– Луїзочко, – спокійно мовив Штайнер, – ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце – одне з найбезпечніших.
Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:
– Ви мене занапастите!
– Як прекрасно! Я все життя про це мріяв – когось занапастити. Ви – романтична натура, Луїзочко. – Штайнер оглядівся по кімнаті. – У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.
– Кави? І горілки?
– Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?
Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:
– Авжеж, є.
– Оцього мені й треба! – Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. – Ви теж вип’єте?
– Я?!
– Та ви ж, ви! А хто ж іще!
– Ні, не хочу.
– Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому – це якось бездушно. Будь ласка! – Він налив чарку й подав хазяйці.
Та, повагавшись, таки взяла чарку.
– Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?
– Усього кілька днів! – заспокоїв її Штайнер. – Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. – Він усміхнувся. – То давайте ж каву, Луїзочко!
– Каву? Яка в мене тут кава!
– Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.
Хазяйка неприязно засміялась.
– Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.
– Тереза! Не ім’я – мрія!
Хазяйка подала йому каву.
– Он іще речі старого Зелігмана, – сказала вона, показуючи на якусь валізу. – Що мені з ними робити?
– Це того єврея, сивобородого?
Хазяйка кивнула.
– Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…
– По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?
– Мало мені свого клопоту?
– Правда, правда, – Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в’язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький
