style="font-size:15px;"> – У тебе там скрипка?
Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.
– Ану покажи, – попросила дівчинка.
– Навіщо?
– Я хочу подивитись.
Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.
Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.
– А чого ти не граєш?
Скрипаль не відповів.
– Заграй що-небудь! – не вгавала дівчинка.
– Міріам! – тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля. – Міріам, іди сюди!
Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.
– Ти не вмієш?
– Та вмію…
– Так чого ж ти не заграєш?
Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.
– Тут же не можна грати, – сказав він нарешті.
– А чому? – здивувалася дівчинка. – Заграй! Тут так нудно…
– Міріам! – знову покликала мати.
– Дитина правду каже, – озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. – Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!
Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.
Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.
Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов від тиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.
Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.
Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.
Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.
– Шуман? – спитав старий зі
