чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.
У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловік у сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.
Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:
– Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..
Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку й спитав у темряву:
– Що це?
Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.
– Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.
Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.
– Що з ним? – знову спитав Керн.
Чоловік в окулярах підійшов до його ліжка.
– Що з ним? Сон такий. Він снить уголос. Його кілька тижнів тому випустили з концтабору. Нерви, розумієте?
– Розумію…
– Ви живете тут? – спитав чоловік в окулярах.
Керн кивнув.
– У мене, здається, вже теж із нервами щось… Допіру, як він закричав, я схопився й вибіг. Думав, облава. А тоді переплутав кімнати.
– А…
– Вибачте, прошу вас, – озвався третій. – Я вже не спатиму. Вибачте…
– Ет, облиште! – Чоловік в окулярах вернувся до його ліжка. – Нам це не заважає. Правда, юначе?
– Анітрохи, – запевнив Керн.
Клацнув вимикач, і знову стало темно. Керн ліг. Він ще довго не міг заснути. Як дивно це було допіру в сусідній кімнаті! Пружні груди під тоненьким полотном… Він і досі відчував той дотик, наче рука його стала якась інакша від того.
Він іще почув, як чоловік, що кричав уві сні, встав із ліжка й сів біля вікна. Його низько схилена голова чорніла силуетом на сірому тлі вікна, ніби похмура статуя раба. Керн дивився на нього ще трохи, потім його здолав сон.
Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п’ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів «язика».
За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.
Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів
