style="font-size:15px;"> Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.
Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною – користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. А з п’ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.
Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:
– Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.
Штайнер похитав головою.
– Костюм? Білизну? Черевики? – гладкий свердлив Штайнера очима. – Може, обручку?
– Іди ти до біса, стервоїде! – буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.
Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:
– Гей, кельнере! У вас є коньяк?
Той озирнувся на Штайнера й підійшов.
– Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей – ландгерихтсрат[2] Епштейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.
– Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.
Кельнер приклав до вуха долоню.
– Я правильно почув? Ви сказали – коньяк?
– Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.
– Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.
– Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.
Кальнер приніс коньяк і став біля столу.
– У чім річ? – спитав Штайнер. – Ви хочете дивитись, як я питиму?
– У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.
– А… Ваша правда.
Штайнер заплатив.
– Це забагато, – сказав кельнер.
– Решту візьміть собі. На чай.
– На чай! – Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: – Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.
За хвилину-дві у дверях з’явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.
– А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…
Росіянин усміхнувся.
– У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.
Штайнер вихилив свій коньяк.
– Отже, документи є?
– Є. І навіть дуже вартісні.
Крайовий радник юстиції.
