наступний? Заходьте!
Керн дістав картку на ліжко в готелі «Бристоль» і десять талонів на обід у їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг туди, боячись запізнитися.
Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.
Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.
– Вибачте, – сказав він, – я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.
– Так воно й є. А ви?
– О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?
– Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.
Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.
– Он два місця звільнилися, – швидко сказав він. – Ходімо!
Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.
– Ми з вами не знайомі?
– Я слухав ваші лекції, – відповів Керн.
– А… – Професор покивав головою. – Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…
Керн сторопів – правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:
– Ні, на жаль, не знаю…
Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.
– Я так і думав… – Професорів погляд став байдужим. – Ну, пробачте, будь ласка, – сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.
У їдальні давали перловий суп із м’ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.
– Чому ви не їсте? – спитав він здивовано.
– Не можу.
– Ви хворі?
Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.
– Ні.
– Так не годиться. Їжте! – сказав Керн.
Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:
– Так же не можна жити!
Керн втупив у нього очі.
– У вас немає паспорта?
– Та ні, є. Але… – Скрипаль нервово погасив сигарету. – Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!
– Господи! –
