Керн. – Я, коли трапляється якийсь детектив, прочитую одним духом.
Дівчина стомлено всміхнулася.
– Це не детектив. Це підручник з неорганічної хімії.
– Он що! Так ви вчилися в університеті?
– Вчилась… У Вюрцбургу.
– А я в Лейпцигу. Я спершу теж возив із собою підручники. Хотілося нічого не забути. А згодом продав їх. Надто вони важкі, щоб їх носити; а за ті гроші купив одеколону й мила на продаж. З цієї торгівлі я тепер і живу.
Дівчина скинула на нього очима.
– Доброї ж ви додаєте мені одваги…
– Я зовсім не хочу віднімати її у вас, – квапливо мовив Керн. – У мене все було зовсім по-іншому. Я взагалі не мав ніяких документів. А ви ж, мабуть, таки маєте паспорт.
Дівчина кивнула.
– Паспорт у мене є. Але його термін за півтора місяця скінчиться.
– Це нічого. Ви напевне зможете продовжити його.
– Навряд…
Дівчина підвелася.
– Ще сигарету? – спитав Керн.
– Ні, дякую. Я й так забагато курю.
– А мені один чоловік сказав якось, що сигарета в слушну хвилину буває часом цінніша за всі ідеали світу.
– Це правда. – Дівчина усміхнулась і раптом видалася Кернові надзвичайно гарною. Він дорого б дав, аби поговорити з нею ще, але не знав, як затримати її.
– Коли я можу чимось стати вам у пригоді, – швидко сказав він, – я буду дуже радий. Я в Празі своя людина, бо вже втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.
Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.
– Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. – Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.
Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.
– Іще раз, Штайнере, – сказав шулер Фред. – Їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.
Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей – хіба що крадіжка або грабунок.
Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.
– Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво – це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? – Він подав Штайнерові руку. – Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?
– Тридцять два шилінги.
– Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. – Фред поліз у кишеню й витяг стошилінгову банкноту.
– Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові,
