починається за чверть години. Підемо?
– Згода, – сказала Рут Голланд, неначе зважившись на щось дуже серйозне.
Біля каси Керн метнувся вперед.
– Одну хвилиночку, я візьму квитки. Я їх у касира залишив.
Він купив два квитки, сподіваючись, що Рут нічого не помітить. Та зразу ж йому стало байдужісінько, помітила вона чи ні – головне те, що вона сидить поруч нього.
Світло в залі погасло. На полотні екрана з’явилися мальовничі, залиті південним сонцем мури Марракеша і розпечена пустеля, монотонні звуки флейт і тамбуринів затремтіли в гарячому мороку африканської ночі.
Рут Голланд відкинулась на спинку крісла. Музика лилась на неї теплим дощем, монотонним теплим дощем, з якого зринав болючий спогад…
Був квітневий вечір. Вона стояла біля Замкового рову в Нюрнбергу. А в сутіні перед нею стояв студент Герберт Біллінг із пом’ятою газетою в руці.
– Ти мене розумієш, Рут?
– Розумію, авжеж, Герберте! Це неважко зрозуміти.
Біллінг нервово жмакав у руці номер «Штюрмера».
– Мене ославлено в газеті єврейським попихачем! Осквернителем раси! Це катастрофа, ти розумієш?
– Авжеж, Герберте…
– Я мушу якось викрутитися з цієї халепи. На карту поставлено усю мою кар’єру. Адже ж газету будь-хто може прочитати, розумієш!
– Атож, Герберте. Там же й моє прізвище згадано.
– Так це ж зовсім інша річ! Чим це тобі може зашкодити? Тебе ж однаково виключено з університету!
– Правда, Герберте…
– Отже, кінець, еге? Ми розійшлися й більше не знаємо одне одного.
– Так, так, не знаємо. Ну, бувай здоров.
Рут повернулась і пішла геть.
– Стривай, Рут! Хвилиночку… Чуєш?
Вона зупинилась. Герберт підійшов до неї. Обличчя юнака, неясне в темряві, було так близько, що Рут відчула його подих.
– Слухай, Рут? Куди ти зараз ідеш?
– Додому.
– Ну навіщо ж так одразу… – Він став дихати важче. – Звичайно, вороття вже нема, як умовились, так і буде. Але ж ти могла б… ми могли б… Якраз сьогодні в нас нема нікого вдома, й ніхто не побачить. – Він схопив її за руку. – Навіщо нам розлучатися так офіційно? Можна ж було б наостанок…
– Іди геть! – вигукнула Рут. – Зараз же!
– Облиш, Рут, не дурій. – Він обняв її за плечі.
Рут глянула на вродливе обличчя, яке вона любила, якому так безмежно вірила. Потім розмахнулась і вдарила. Сльози бризнули їй з очей, і вона крикнула:
– Геть від мене! Геть!
Біллінг одсахнувся.
– Що? Ти мене вдарила? Мене? Вдарила? Ти, паскудо жидівська, ще мене битимеш?
І сіпнувся до неї з кулаками.
– Не підходь! – пронизливо скрикнула Рут.
Біллінг злякано озирнувся.
– Цить! – просичав він. – Хочеш іще прилюдно мене осоромити? Я знаю, ти рада була б! Не бійся, я йду геть. Слава Богу, що я тебе спекався.
«Quand
