жила на розі Сикоморової і В’язової вулиць. Піт уважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймні тепер Тіна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з їхнього колишнього району, а іноді й плачучи. Піт не зносив, коли Тіна плакала.
Ну а поки, народе, притишіть мобільні телефони й вимкніть пейджери. Гаснуть вогні, починається вистава «Ми по вуха в лайні».
ТОМ: Зарано ти сьогодні.
ЛІНДА (стомлено): Томе, сього…
ТОМ: Так, середа. Бібліотека зачиняється раніше.
ЛІНДА: Ти знову курив у кімнаті. Я відчуваю запах.
ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухні. З відчиненим вікном. На затильних сходах лід, і я боявся послизнутися. Піт знову забув сіллю посипати.
ПІТ (до глядачів): Якщо він сам склав графік чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лід повинна солити Тіна. Цей оксиконтин не тільки знеболює, а ще й мозок вимикає.
ЛІНДА: Але я все одно відчуваю запах, а ти знаєш, що в договорі оренди спеціально зазначено…
ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумів. Наступного разу піду на вулицю та впаду з милиць.
ЛІНДА: Річ не тільки в договорі, Томмі. Пасивне куріння небезпечне для дітей, ми ж це обговорювали.
ТОМ: Обговорювали й обговорювали…
ЛІНДА (заходячи в іще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?
ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!
ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…
ТОМ: Ну, починається.
ЛІНДА: …у нашій родині тепер ніхто не заробляє.
ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.
ЛІНДА (після тривалої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.
ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тату.
ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв іще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.
ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтливим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в тому, що з тобою це сталося.
ТОМ (кричить): Ніхто не винен, і це мене бісить! Ти що, не зрозуміла? Вони навіть не спіймали того, хто це скоїв!
На цьому місці Піт вирішив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але він бачив. Він закрив підручник із літератури. Прочитає те, що задали (щось чувака на ім’я Джон Ротстайн), уночі. А зараз йому потрібно вийти й подихати повітрям, не просякнутим суперечкою.
ЛІНДА (тихіше): Добре, що хоч живий лишився.
ТОМ (уже як у справжній мильній опері): Іноді я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксі і все одно коцюрблюся від болю, бо він більше не
