запитав Морріс.
– Ага. – Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардоллівському сейфі. Ось тобі й брак уяви.
Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст робочого столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму літератора. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.
Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках – такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3] – цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно стоячи навколішках і кілька разів із власними брудними трусами в роті.
Він не вважав, що його мати несе повну відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що зарозумілася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.
Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) – це одна річ. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні
«Blue Horse» – заснована після Великої депресії американська компанія, що виготовляє канцелярське приладдя.
Henry Clay Frick – американський промисловець, фінансист і меценат, засновник «H. C. Frick&Company» – компанії з виробництва коксу.
