як Тодд говорив, що Піт і Тіна будуть у захваті від того автоатракціону…
– Це не автоатракціон, не концерт у парку й не феєрверк. Це наше життя.
Піт відірвався від домашнього завдання та на мить стикнувся очима із сестрою. Тіна красномовно знизала плечима: батьки. Він повернувся до математики. Ще чотири завдання – і можна буде піти до Гові, дізнатися, чи не дістав він нових коміксів. У Піта своїх не було – його кишенькові гроші пішли разом із кабельним телебаченням.
Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухні. Лінда підійшла до нього та м’яко взяла його за руку.
– Я знаю, що це наше життя, – сказала вона.
Говорила вона тихо, почасти для того, щоб діти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Піт уже й без того нервував), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, і щиро співчувала йому. Боятися – погано; але ще гірше відчувати приниження через те, що ти більше не можеш забезпечувати сім’ю, а це він уважав за свій головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що він відчував, правильніше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять років у риелтерській фірмі «Лейкфронт», він уважався одним із кращих продавців, світлину з його усміхненим обличчям не раз вивішували у вітрині контори. Гроші, які приносила вона, працюючи вчителем третіх класів, були лише пінкою на молоці. Але потім, восени 2008-го, знялася економічна криза і Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником.
Ні, Тома не звільнили, аби пізніше мати можливість покликати назад, коли справи підуть на лад. Риелтерська фірма «Лейкфронт» тепер – це порожня будівля з розмальованими графіті стінами й вивіскою «Продається або здається» на фасаді. Брати Реардон, які успадкували справу від батька (а той від свого батька), серйозно займалися інвестиціями в акції та втратили майже все, коли ринок упав. І Лінду не дуже тішило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човні. Тодда вона вважала бовдуром.
– Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрібний дощ. Холодний дощ, Томе.
– От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. – Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. – Я повинен щось знайти, Ліндо, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…
– Я знаю.
– І все дарма. Тобто повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.
– І з якою-небудь болячкою,
