Я хотів подивитися на її обличчя, на її чарівне волосся, на неї всю, таку милу й невеличку, але не міг – вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.
Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:
– А може, я знаю, хто ти?
Я зашарівся, нічого не міг із собою вдіяти, таке в мої плани не входило, я ніколи не думав, що вона знає, хто я.
– Ратуша Еннекса, – повільно вимовила вона.
Я відказав:
– Не розумію, що ти маєш на увазі.
– Ти мав вуса, – сказала вона.
Досі не розумію, звідки вона це знала. Вона кілька разів бачила мене в місті. Можливо, інколи бачила мене зі свого вікна. Я такого не продумав, і в голові все змішалося.
Вона продовжила:
– Твою фотографію друкували в газеті.
Не знаю чому, але мені завжди страшенно не подобалося, коли мене вираховували. Я завжди намагався якось це собі пояснити, тобто вигадати якесь пояснення. Раптом я побачив вихід.
Я відповів:
– Я просто виконую наказ.
– Наказ… Чий наказ?
– Не можу тобі цього сказати.
Вона й далі дивилася просто на мене. Але й дистанцію тримала. Напевне, вона гадала, що я кинуся на неї.
– Чий наказ? – повторила вона своє запитання.
Я намагався придумати. Не знаю чому, але на думку спало тільки одне ім’я, яке вона могла знати, – містер Синґлтон. Він був директором «Баркліз». Я знав, що її батько – клієнт цього банку. Я бачив його там кілька разів за розмовою з містером Синґлтоном.
– Містера Синґлтона, – відповів я.
Вона, здається, дуже здивувалася, а я швидко продовжив:
– Я не повинен був це тобі казати. Він уб’є мене, якщо дізнається.
– Містер Синґлтон? – перепитала вона, наче не розчувши.
– Він не такий, як ти думаєш, – не зупинявся я.
Раптом вона присіла на бильце крісла – це все, здається, було для неї занадто важко.
– Ти маєш на увазі: містер Синґлтон наказав тобі мене викрасти?
Я кивнув.
– Але я знаю його дочку. Він… ой, це якесь божевілля, – пробурмотіла вона.
– Пам’ятаєш дівчину з Пенгерст-роуд?
– Яку?
– Ту, яка зникла три роки тому.
Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Мені так здавалося.
– Я тоді, мабуть, була не в місті, а в школі на заняттях. Що з нею сталося?
– Не знаю. Знаю тільки, що це він.
– Що – він?
– Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив він. Більше про неї ніхто не чув.
Раптом вона запитала:
– У тебе немає цигарок?
Я незграбно дістав із кишені пачку та запальничку і простягнув їй. Не знаю, може, я мав їй прикурити, але це виглядало б по-дурному.
Я сказав:
– Ти нічого не їла.
Вона тримала
