золотом написано мої ініціали, і показав їй. Вона ж не знала, що «Ф» – це Фредерик. Мені завжди подобалося ім’я Фердинанд, дивно, навіть до того, як я дізнався про неї. У ньому є щось іноземне й вишукане. Дядько Дик, бувало, називав мене жартома «лорд Фердинанд Клеґґ, маркіз комашок».
– Це просто такий збіг обставин, – сказав я.
– Люди, мабуть, називають тебе Ферді чи Ферд.
– Тільки Фердинанд.
– Слухай, Фердинанде, я не знаю, що ти в мені бачиш. Я не знаю, чому ти закоханий у мене. Можливо, я б змогла в тебе закохатися деінде. Я… – здається, вона не знала, що сказати, а це було дивно, – Мені справді подобаються уважні, добрі чоловіки. Але я ну ніяк не могла б закохатися в тебе в цій кімнатці, я тут ні в кого не могла б закохатися. Ніколи.
Я пояснив:
– Я просто хотів дізнатися, яка ти.
Весь цей час вона сиділа на комоді і дивилася на мене, чекаючи, як на мене вплинуть її слова. Тож я відчував підозру. Я знав, що це випробування.
– Але ж не можна викрадати людей, просто щоб дізнатися, які вони!
– А я дуже хочу знати, яка ти. У мене не було такого шансу в Лондоні. Я не розумний, і взагалі. Не твого класу. Ти б ніколи не звернула на мене увагу в Лондоні.
– Це нечесно. Я не сноб. Я терпіти не можу снобів. І не суджу про людину за її зовнішністю.
– Я не звинувачую тебе, – сказав я.
– Ненавиджу снобізм! – вона говорила різко. Вона мала звичку деякі слова вимовляти з особливою силою, особливо їх наголошувати. – Дехто з моїх найкращих друзів у Лондоні, що називається, з робітничого класу. За походженням. Ми просто про таке не замислюємося.
– Наприклад, Пітер Кейтсбі, – сказав я. То був той самий молодий чоловік зі спортивною машиною.
– Він! Та я його вже кілька місяців не бачила. Він просто містечковий неотеса з середнього класу.
Я бачив, як вона сідала в його блискучий MG. Я не знав, чи маю їй вірити.
– Сподіваюся, про цей випадок усі газети написали.
Я не підвів очей.
– Ти ж можеш сісти до в’язниці на багато років.
– Ти того варта. Ти варта того, щоб провести за тебе у в’язниці все життя, – відповів я.
– Обіцяю, клянуся: якщо ти мене випустиш, я нікому не розповім. Вигадаю що-небудь. Я зможу бачитися з тобою так часто, як ти захочеш, скільки зможу, коли не працюватиму. Ніхто, крім нас, цього не знатиме.
– Не можу, – заперечив я. – Зараз не можу.
Коли вона благала мене отак, я почувався лихим королем.
– Якщо ти мене відпустиш зараз, я тобою захоплюватимусь. Я думатиму: я була в його руках, але він поводився шляхетно, як справжній джентльмен.
– Не можу, – повторив я. – Не проси. Будь ласка, не проси.
– Я вважатиму, що з такою людиною варто познайомитися ближче, – вона й далі сиділа на комоді, стежачи за мною.
– Я маю йти, – сказав я. Я пішов до виходу так швидко, що перечепився через верхню сходинку. Вона злізла з комода і з дивним виразом обличчя дивилася
