сказав:
– Мої умови: ти їси, ти зі мною говориш, як тоді, на початку, і не намагаєшся отак утекти.
– На останнє я погодитися не зможу.
– А щодо перших двох? – спитав я. Я подумав, що навіть коли вона пообіцяє не тікати, я все одно вживатиму запобіжних заходів, тож ця умова загалом ні до чого.
– Ти не сказав коли.
– Через шість тижнів, – відповів я.
Вона знову відвернулася.
– Хай тоді буде п’ять, – за якусь хвилину додав я.
– Я лишаюся тут тиждень і не більше.
– Ну, на це я не можу погодитись, – і вона знову відвернулася. Вона плакала. Я бачив, як тремтять її плечі, я хотів до неї підійти, підступив до ліжка, аж тут вона розвернулася так різко, що я подумав, чи не чекає вона, що я на неї кинуся. Її очі були повні сліз. Сльози були на щоках. Мені було справді сумно бачити її отакою.
– Будь ласка, подумай сама. Ти бачиш, чим ти є для мене зараз. Хіба ж ти не розумієш, що я стільки всього зробив не для того, щоб ти пробула в мене ще лише тиждень – і все?
– Ненавиджу, ненавиджу тебе!
– Даю тобі слово, – пообіцяв я. – Коли час скінчиться, ти зможеш іти, коли захочеш.
Її це не влаштовувало. Дивно, вона сиділа на ліжку, плакала, дивилася на мене, її обличчя було геть червоне. Я подумав, що вона знову на мене кинеться, у неї був такий вигляд. Але потім вона витерла очі. Запалила цигарку. Тоді заявила:
– Два тижні.
Я їй:
– Ти кажеш два, я скажу п’ять. Я готовий на місяць. Це буде чотирнадцяте листопада.
Запала мовчанка, а тоді озвалася вона:
– Через чотири тижні – одинадцяте.
Я хвилювався за неї, я хотів домовитися:
– Я мав на увазі календарний місяць, але хай уже буде двадцять вісім днів. Три дні тобі подарую.
– Красно дякую, – саркастично відповіла вона.
Я дав їй чашку кави, вона її взяла.
– Але і в мене є умови, – промовила вона, перш ніж пити. – Я не можу весь час жити в підземеллі. Мені потрібне свіже повітря, сонце. Мені іноді треба прийняти ванну. Мені потрібні матеріали для малювання. Радіоприймач чи програвач. Дещо з аптеки. Мені потрібні свіжі фрукти, салат. Мені потрібно якось рухатися, розминатися.
– Якщо я тебе виведу надвір, ти втечеш, – припустив я.
Вона сіла. Напевне, після того як вона нещодавно погано поводилася, вона почала змінюватися.
– Ти знаєш, що означає «під чесне слово»?
Я відповів:
– Так.
– Ти можеш відпускати мене під чесне слово. Я пообіцяю не кричати й не тікати.
– Снідай, а я подумаю.
– Ні! Це не таке складне прохання. Коли, за твоїми словами, будинок відлюдний, то й ризику немає.
– Відлюдний, звичайно, – підтвердив я. – Але я не можу наважитися.
– Ну то знову буде голодування, – вона відвернулася.
