дух перехопило. Справді щось змінювалося.
Я був радий, і настав час іти вниз. Вона практично не заперечувала, дала мені знову причепити кляп, і дійшли ми без пригод, як раніше.
Ну от, коли ми спустилися, вона захотіла чаю (якогось особливого китайського, який вона мені замовляла). Я зняв кляп, і вона вийшла до зовнішнього підвалу (ноги в неї і далі були зв’язані) і подивилася, де я готую їсти тощо. Ми не розмовляли, і було так гарно. Чайник кипів, вона поряд. Звичайно, я за нею уважно стежив. Коли чай був готовий, я спитав:
– Коли чай буде готовий, можна я буду матінкою?[5]
– Який кошмарний вираз.
– А що в ньому такого?
– Він як оті качки. Він провінційний, застарілий, мертвий, він… ну, він такий міщанський, що далі нікуди. Розумієш?
– То, мабуть, краще тобі бути матінкою, – сказав я.
І, дивно, вона всміхнулася, ніби ось-ось мала розсміятись, а тоді зупинилася, розвернулась і пішла до кімнати, а я поніс тацю за нею. Вона налила чай, але було помітно: щось її сердило. Вона не дивилася на мене.
– Я не хотів тебе образити, – пояснив я.
– Я раптом подумала про свою сім’ю. Їм цього вечора за чаєм невесело.
– Чотири тижні, – нагадав я.
– Не треба про це!
Вона була жінкою. Непередбачуваною. Хвилину всміхається, а наступної хвилини вже лютує.
Вона сказала:
– Ти огидний. І мене робиш огидною.
– Це недовго триватиме.
Тоді вона вимовила мені таке слово, якого я до того ніколи не чув від жінки. Я був шокований. Я сказав:
– Я не люблю таких слів. Це гидко.
Вона його повторила, вона просто кричала на мене.
Іноді зовсім не можу зрозуміти її настроїв.
Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввійшов, побачив, що дві вази в її кімнаті були розбиті на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я приніс їй сніданок.
Ну й перше, про що вона мене спитала, – це коли я їй дам побачити сонце. Я відповів, що надворі дощ.
– А чому я не можу вийти до зовнішнього підвалу і походити туди-сюди? Мені потрібно рухатися.
Ми на цю тему давно сперечались. Урешті домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тільки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком – звичайно, це малоймовірно, адже ворота і двері гаража завжди замкнено. Але вночі досить і зв’язаних рук. Я не обіцяв більш ніж одну ванну на тиждень. І нічого не казав про сонячне світло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розуміти, що образами й відвертаннями не дійдеш пуття, тож прийняла мої правила.
Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережність була необхідна. Наприклад, у вихідні на дорозі значно більше машин. У погожу неділю вони проїжджали кожні п’ять хвилин. Іноді вони сповільнювалися, проїжджаючи Фостерс, деякі поверталися назад подивитись, а якісь нахаби навіть просовували свої фотокамери крізь ґрати й знімали. Тож у вихідні я ніколи
Тут: наливатиму чай (
