тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплімент у відповідь. Я мав сидіти на стільці й дивитись у куток кімнати. За півгодини вона порвала аркуш – іще до того, як я зміг її спинити. (Вона часто рвала свої роботи. Мабуть, це такий артистичний темперамент.)
– Мені б, може, це сподобалося, – сказав я. Але вона не відповіла, навіть не поворухнулася.
Час від часу вона говорила. Це здебільшого були особисті зауваження:
– Тебе дуже важко вловити. Ти такий безликий. Усе якесь невизначене. Я уявляю тебе як предмет, а не особистість.
Пізніше вона додала:
– Ти сам не потворний, але твоє обличчя має безліч потворних звичок. Найгірша в тебе нижня губа. Вона тебе видає.
Я подивився в дзеркало нагорі, але не зрозумів, що вона мала на увазі.
Іноді вона ні з того ні з цього ставила мені дивні запитання. Наприклад:
– Ти віриш у Бога?
– Не дуже, – відповів я.
– На це можна відповісти тільки «так» або «ні».
– Я над цим не думаю. Мені не здається, що це аж так важливо.
– Значить, в’язень у підвалі – це ти.
– А ти віриш? – спитав я.
– Звичайно. Я ж людина.
Коли я продовжив, вона зупинила мене:
– Помовч.
Вона скаржилася на світло:
– Це штучне освітлення! Я ніколи в ньому не малюю. Воно бреше.
Я знав, до чого вона веде, і тримав язик за зубами.
Тоді знову – можливо, це було не першого ранку, коли вона мене малювала, не пам’ятаю, який то був день, – вона раптом видала:
– Тобі пощастило, що ти не мав батьків. Мої тримаються разом тільки заради мене й сестри.
– Звідки ти знаєш? – спитав я.
– Мені мати сказала, – відповіла вона. – І батько. Моя мати – стерва. Противна амбіційна стерва з середнього класу. Вона п’є.
– Я чув.
– Я ніколи не могла запросити до себе друзів із ночівлею.
– Мені шкода, – сказав я. Вона кинула на мене гострий погляд, але я не іронізував. Я розповів їй про те, що мій батько пив, про свою матір.
– Мій батько слабкий, хоча я й дуже його люблю. Знаєш, що він мені сказав одного разу? Він сказав: «Не знаю, як у таких поганих батьків вийшли дві такі гарні дочки». Він насправді думав про мою сестричку. Вона дуже розумна.
– Це ти дуже розумна. Ти виграла велику стипендію.
– Я хороша рисувальниця, – сказала вона. – Я можу стати дуже розумною художницею, але великою художницею мені ніколи не бути. Принаймні я так вважаю.
– Ти не знаєш, – мовив я.
– Я недостатньо егоцентрична. Я – жінка. Мені потрібно на щось спиратися, – не знаю чому, але вона раптом змінила тему і спитала: – А ти голубий?
– Звичайно, ні! – заперечив я.
Звісно, я зашарівся.
– Тут немає чого соромитися. Багато
