Моцарта, яку зміг знайти, бо, як видавалося, вона його любила.
Наступного дня вона малювала таріль із фруктами. Вона намалювала їх разів із десять, тоді розвісила на ширмі і запропонувала мені вибрати найкращий малюнок. Я відзначив, що вони всі гарні, але вона наполягала, тож я рішуче вказав на один.
– Це – найгірший, – відказала вона. – Це малюнок старанного студента.
І продовжила:
– Тут є один гарний. Я знаю, що він удався. Він у сто разів кращий за всі інші, разом узяті. Якщо ти з трьох разів угадаєш, де він, можеш забирати його просто так, коли я піду. А коли ні, даси мені за нього десять гіней.
Не звертаючи уваги на її натяк, я тричі спробував угадати і не вгадав. Той гарний малюнок, щоправда, здавався незакінченим, важко було визначити, які на ньому фрукти, і все на ньому було якесь кривобоке.
– Ось тут я майже готова щось сказати про ці фрукти. Тут цього ще не сказано, але видно, що можна сказати. Ти це відчуваєш?
Я зізнався, що ні.
Вона принесла книжку з репродукціями Сезанна.
– Ось тут, – вона показала кольоровий натюрморт з мискою яблук, – він не тільки каже все, що може, про ці яблука, а й усе про всі яблука будь-якої форми й кольору.
– Повірю тобі на слово, – погодився я. – Усе, що ти малюєш, гарне.
Вона поглянула на мене.
– Фердинанде, треба було тебе назвати Калібаном.[6]
Днів за три або чотири після першої ванни вона не знаходила собі місця. Вона ходила туди-сюди зовнішнім підвалом після вечері, сідала на ліжко, вставала. Я роздивлявся те, що вона намалювала вдень. Це все були копії картин із книжок. На мою думку, дуже розумні й схожі.
Раптом вона сказала:
– Можна вийти надвір? Під чесне слово?
– Але ж там мокро. І холодно.
Була середина жовтня.
– Я в цій клітці збожеволіти можу. Хіба не можна нам просто пройтися навколо саду?
Вона підійшла дуже близько до мене – зазвичай вона цього уникала – і простягла перед собою зап’ястя. Вона тепер збирала своє довге волосся синьою стрічкою, яку мені замовила купити. Її волосся завжди було прекрасне. Я ніколи не бачив прекраснішого волосся. Часто мені дуже хотілося торкнутися його. Просто погладити, відчути, яке воно. У мене була така можливість, коли я прив’язував їй кляп.
І ось ми вийшли. Ніч була чудова, з-за хмари виглядав місяць, хмара рухалась, але внизу майже не було вітру. Вийшовши, вона якийсь час просто глибоко дихала. Тоді я люб’язно взяв її за руку і повів стежкою між стіною, яка йшла понад будинком, і газоном. Ми пройшли живопліт із вовчого лика, піднялися вгору, де були город і сад. Як я говорив, у мене не було жодного негарного бажання скористатися ситуацією, я завжди ставився до неї з винятковою повагою (доки вона не зробила те, що зробила), але, мабуть, річ була в тому, що стояла темрява, ми йшли отак, я відчував крізь рукав її руку, мені так хотілося взяти її руки у свої і поцілувати її, власне, я тремтів. Я мав щось сказати, інакше я втратив би розум.
– Ти мені не повіриш, коли я скажу, що дуже щасливий зараз, правда? – запитав
Потворний дикун із п’єси «Буря», закоханий у Міранду (чи принаймні серйозно налаштований нею заволодіти). (Переклад Миколи Бажана.)
