ній, уважно придивляючись до всього зі зв’язаними за спиною руками. Це справді було кумедно.
– Така гарна кімната. Просто підлість – напхати її такою вульгарщиною. Таким лайном! – вона аж копнула стілець ногою. Мабуть, я виглядав ображеним, бо вона продовжила: – Але ж тобі треба зрозуміти, що так не можна! Оці дикі бра з фінтіфлюшками і… – вона раптом звернула на них увагу, – тільки не порцелянові качки!
Вона по-справжньому гнівно подивилася на мене, а тоді знову на качок.
– У мене руки затерпли. Ти не міг би зв’язати їх тепер попереду?
Я не хотів, як кажуть, псувати настрій, нічого поганого я в тому не бачив, то я розв’язав їй руки (при цьому готовий до всього), вона розвернулась і простягла їх, щоб я зв’язав їх попереду, що я і зробив. А тоді вона мене шокувала. Вона підійшла до каміна, де були причеплені ті три качки, кожна коштувала тридцять шилінгів, – миттю зняла їх зі стіни й розгатила об камін. На друзки.
– Красно дякую, – дуже саркастично відреагував я.
– Такий давній будинок має власну душу. І не можна отак чинити з такими гарними речами, як ця стара-престара кімната, де так багато людей жило. Ти хіба не відчуваєш?
– У мене немає досвіду оздоблення приміщень, – пояснив я.
Вона лише якось дивно на мене подивилась і пройшла повз мене в кімнату навпроти, яку я називав їдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали її двофункціональною кімнатою: половина її була обладнана для моєї роботи. Там стояли три мої шафи з колекцією, і вона їх одразу помітила.
– Ти мені моїх братів по нещастю не будеш показувати?
Звичайно, нічого кращого я й побажати не міг. Я витяг одну чи дві найкрасивіші шухляди, де був представлений один рід – нічого серйозного, просто показати.
– Ти їх купив?
– Ні, звичайно, – відповів я. – Я їх сам спіймав або виростив. Усіх.
– Гарно оформлені.
Я показав їй шухляду з синявцями коріоном і адонісом, у мене був прекрасний різновид ceroneus адонісу і кілька різновидів tithonus коріону, і я звернув на них її увагу. Ceroneus у мене кращий, ніж будь-який у Музеї природничої історії. Я пишався, що можу їй дещо розповісти. Про аберації вона ніколи не чула.
– Вони прекрасні. Але сумні.
– Усе на світі сумне, коли його таким робити, – сказав я.
– Але ж їх сумними зробив ти! – вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. – Скількох метеликів ти вбив?
– Сама бачиш.
– Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.
– Ти не можеш сказати напевне.
– Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.
Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?
– Терпіти не можу вчених, – заявила вона. – Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом.
