без того була груба чи некрасива. Напевне, я виглядав, як дурень: сердився через кляп, а тоді відчув себе нездатним гніватися, бо вона була така гарна.
Вона говорила дуже швидко:
– Послухай, він почав страшенно муляти. Я дала тобі слово. І дам тобі його знову. Можеш знову причепити це мені, коли хочеш – тут. Але коли б я збиралася кричати, я давно б це зробила.
Вона віддала мені кляп назад; у її погляді будо щось таке, що не дозволило мені начепити його знову. Я мовив:
– Рук достатньо.
На ній був її зелений сарафан, але з однією з моїх сорочок під ним і, гадаю, нова білизна.
Я зв’язав їй руки за спиною.
– Вибач за підозріливість. Просто ти для мене – все, заради чого варто жити.
Я розумію, що невчасно їй це сказав, але бачив, як вона отак стоїть переді мною, і не витримав.
Я додав:
– Якби ти пішла, я б, мабуть, покінчив із собою.
– Тобі треба лікуватися.
Я тільки пирхнув.
– Я б хотіла тобі допомогти.
– Ти думаєш, що я божевільний, бо я це зробив. Я не божевільний. Просто, ну, в мене більше нікого немає. Ніколи більше на світі мені не траплялася людина, яку я хотів би знати.
– Це найтяжча хвороба, – констатувала вона. Тоді розвернулася; це все відбувалося, поки я її зв’язував. Вона опустила очі:
– Мені тебе шкода.
Після того вона змінила тему:
– А як із пранням? Я дещо попрала. Можна розвісити це надворі? Чи тут є пральня?
Я пообіцяв:
– Я все висушу на кухні. До пральні нічого надсилати не можна.
– Що тепер?
Вона роззирнулась. Інколи в ній було щось таке бешкетливе, по ній було видно, що вона хоче якоїсь витівки, по-хорошому. Ніби дражниться.
– А будинок свій мені не хочеш показати?
Вона по-справжньому всміхалась, я вперше побачив її усмішку; мені нічого не залишалося, крім усміхнутись у відповідь.
– Зараз пізня година, – нагадав я.
– Скільки йому років? – вона немовби мене не чула.
– Над дверима на камені написано – 1621 рік.
– Такий колір килима нікуди не годиться. Сюди б краще тростинну мату чи щось таке. А картини – кошмарні!
Вона пройшлася сходами, щоб роздивитися. Така допитлива.
– Вони коштували достатньо, – зауважив я.
– Не на гроші ми дивимося.
Не можу описати, як це було химерно, коли ми там стояли. Вона відпускала критичні зауваження, як типова жінка.
– Можна кімнати подивитися?
Я був сам не свій, не міг опиратися такій спокусі, тож я відчиняв двері, ставив її на поріг і показував: кімнату, підготовану для тітки Енні, для Мейбл, якщо вони колись приїдуть, свою власну. Кожну з них Міранда уважно роздивлялася. Звичайно, вікна були зашторені, а я стояв поруч із нею і стежив, чи вона нічого
