наче свинарня, ним бігали, квокчучи, кури, а в глибині тулилася стара обшарпана халупа без вікон. Через двір було натягнуто мотузку, на якій теліпалася випрана азерська білизна. Здається, гіршого смітника мені ще не випадало бачити.
– Готовий закластися на будь-що, що під тими дошками він ховає тонну золота, – кинув Ґоґлік і знову зарепетував: – Мізане!
Двері прочинилися, з них вийшла стара жінка у зношеній, засмальцьованій хустині. Вона човгала двором, зігнувшись мало не вдвічі. Її шкіра, вся у зморшках, була дуже темною, мало не чорною. Жінка скидалася на висхлу родзинку.
Зиркнула на нас і пошкандибала ближче до воріт. Ми дивилися на неї згори вниз, терпляче чекаючи, доки вона нас розглядала.
– Мізане! Мізане! – вигукнув Ґоґлік у черговий раз.
Стара зробила якийсь жест, значення якого я не зрозумів, розвернулася й пошкутильгала назад.
– Пішла, чорт її забирай, – констатував Ґоґлік.
– Повернеться, – заспокоїв я його й роззирнувся. Ні, більш занедбаного й нечупарного житла ще справді не бачив. Як влучно зауважив Ґоґлік, наша брудна старенька «Лада» виглядала мов діамант, який випадково потрапив у лайно.
У дверях з’явилася тлуста азербайджанка у яскраво-червоному халаті. Її розпашілі червоні щоки були такими товстими, що майже затуляли очі. Напевно, вона довго сиділа надто близько до вогню.
– Шкода того нещасного, хто має трахати отаке, – ледь чутно вимовив Ґоґлік.
– То ж, напевно, робить сам Мізан, хіба ні?
– Стонадцять чортів йому в печінку! Як йому, в біса, взагалі вдається це робити?
Жінка, взута у великі брудні черевики, відчинила ворота й застигла в них, неначе вартовий. Вигляд мала розлючений. Як правило, дилери – люди обережні, навіть полохливі, зате жінки в них – справжні мегери.
– Вам чого? – гримнула на нас російською.
– Мізан удома?
– Ні.
– Незабаром повернеться?
– Ні.
– А куди подався? – запитав я.
– Навіщо він тобі?
І Ґоґліка понесло. Не розумію, як у нього це виходило? Ну, скажіть мені, будь ласка, як можна чемно бесідувати з немолодою зморшкуватою азербайджанкою, яка зовсім тебе не знає, зовсім тобі не довіряє та й узагалі мало на чому знається?
Вони балакали хвилин п’ятнадцять, не менше. Жінка у червоному халаті та з розпашілим до червоного обличчям почала так хихикати й кокетувати з Ґоґліком, що мені стало моторошно. Потім Ґоґлік повернувся до машини.
– Ми попали, – сказав він. – Прямо тут товар більше не продають.
– І що ж ми робитимемо?
– Тут більше не продають. Вона розказала, що неподалік – десь годину добиратися – є село, називають Атакенд. Дилер, цей покидьок, – то її чоловік. Товар він продає, як вона сказала, в Атакенді. Зараз же ця непотріб, її чоловік, сидить на ринку, тож якщо ми встигнемо, то зможемо підвезти його до Атакенда,
