він так казав: від цього в тебе в голові запаморочиться більше, ніж від п’ятирічки. І що то він мав на увазі?
– Мені звідки знати?
– Слухай, друже, мені навесні потрібно їхати до Сталінабада.[8] Хочеш, гайнемо разом?
– А де це?
– Не знаю достеменно, десь на березі Каспійського моря. Там, напевно, наркотики дешеві, хоча їхати неблизько.
– Давай краще помандруємо до Ленінграда.
– Годиться – тільки вдвох, друже. Нам же не треба ускладнень. Просто з’їздимо, розважимося, га?
Ми тим часом їхали далі. Місцевість була болотистою. В Азербайджані навіть запах учувався інший, не такий, як у нас. Досі все складалося непогано, але в мене на душі не було спокійно. Може, тому, що все залагоджувалося надто добре.
– В ідеалі ти намагаєшся так залякати дилера, щоб він тремтів, – утовкмачував Ґоґлік з таким виглядом, неначе розмовляв з останнім дурнем. – Тобі потрібно, щоб той вважав тебе або поліціянтом, або психом.
Ґоґлік такі речі обожнює. Він просто народжений для них.
У повітрі почало смердіти, щойно ми перетнули Червоний міст і в’їхали до Азербайджану, але водночас тут було якось більш спокійно, мирно. Не забувайте, що в цій країні все криве – дороги, вулички, стіни, навіть повії. Жодної прямої. В азерів повії завжди брудні, п’яні в дим, увесь час регочуть й узагалі огидні, хоча певну привабливість їм таки вдається зберегти… Є в цьому Азербайджані щось таке, від чого я почуваюся незвично вільним, а чому, й сам не знаю. Ґоґлік, я впевнений, пояснив би це тим, що ми так легко проминули всі блокпости в Грузії, а до Ґанджі вже недалеко, не пропустиш. Що тут можна сказати?
Прибули до Ґанджі. Я тільки й запам’ятав, що засмаглих до чорноти турків (ми ніколи не називаємо їх азерами в обличчя) та страшенний мороз без снігу. Ще – дешеві цигарки, неприємні блискучі костюми, багнюку, що далі, то більшу, а також автівки з нікельованими бамперами й велюром у салонах. Вулиці майже безлюдні. Ґанджа була, так би мовити, мішаниною з малоповерхових будинків хрущовського періоду з усілякими прибудовами й надбудовами. Узагалі це смердюче місто нагадувало щось на кшталт птахофабрики. Серед мешканців у мене не було жодного знайомого. Колись знав одного дилера, вірменина на ймення Тигран, але турки його вбили. Принаймні мені так казали.
Ґоґлік старанно розшукує потрібну нам вулицю, весь напружений, попри те, що бував тут уже сто разів. Не розумію, як він думає її відшукати: пам’яті йому бракує. Він же ходив обкурений кожного разу, як опинявся в цьому місті. Пригадує він лише якісь дрібниці: у двір до Ельміри, бач, ведуть зелені ворота, а на розі вулиць було припарковано чиюсь «Ладу», – й нічого суттєвого. Що ж, я знав одного хлопця, який в анкеті на запитання про адресу написав: «Третій поверх». Тож одному Богу відомо, яким чином ми знайдемо той будинок на Ахмедова. Утім, мусимо це зробити, як потім мусимо довго гукати з вулиці доти, доки якийсь турок-недоросток з вухами, мов капустяні листки, й побитим віспою обличчям вийде та запитає, хто ми й чого нам треба. Тоді вже заведе нас у двір,
