те повертався додому, коли зовсім стемніло (при каганці чорта пухлого побриють!).
Він ішов, заносячи до блокнота якусь цікаву риму, весело наспівуючи пісню собі під ніс, чи то «Яблучко» чи то «Чу-ра-ра».
Він поставив крапку і вже підніс до рота олівця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка він побачив жовті черевики, а потім і всю дівочу постать. Певно й вона читала йдучи.
– Петре, – закричала дівчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш?
Петро зупинився, понуро підвів голову і запитав, не відповідаючи:
– А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринській?
– А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засміялася заливчасто й зелено.
Вона була на зріст невелика, чорна жакетка вигідно стягувала стан, а жовті черевики обгортали сильні швидкі ноги якось задьористо й весело. Неспокійна вона була й непосидюща і при зустрічах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.
– Проводь!
– Та п-почекай же, – бурмотів той… – На вулиці видно, а ти обнімаєшся.
– О?! Обнімаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…
– Гм. А хто ж знає, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.
– Хе! Всякий тебе одразу впізнає, хоч би поголився, рижоїд нещасний (вона саме вчора здала залік з хемії), і не соромно? Страховище яке, коні непритомні попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закінчила вона вже суворо.
Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися «пікантно» або, як казав Іван, просто «по-ідіотському»: сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.
Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато («як старші» «халера на їхню голову?» – це Петро).
Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.
Рішуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогодні ж вівторок…
– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай
