коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…
– Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.
Хлопці щиро здивувалися.
– Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.
– Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.
Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись, – все обійшлося тихо.
Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.
II
Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.
Стоїть Катерина, стоїть прислухається.
Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.
– Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.
А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.
Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тільки не горілка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.
В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, – це білі тікали.
Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – «пригодяться на цигарки» і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).
А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.
Нарешті, на Різдво прийшли червоні.
– От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
– Я йду, мамо.
Плакали
