я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
«І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрія.
– Вставай відчиняти.
Андрій образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.
– А хто ж відчинить?
– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.
На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та
