було впоратися з туманом, густішого за який детективи зроду не бачили.
Першим на місце прибув загін SWAT. Замість запланованих п’ятнадцяти хвилин дорога забрала у них годину. Ще чверть години знадобилося на те, щоб розшукати потрібний будинок на звивистій, нещодавно прокладеній вуличці, де був розташований житловий комплекс «Ченінґвей». Очікуючи на появу інших членів оперативної групи, SWAT-івці поговорили з кількома сусідами Міллігана. Вікна в помешканні підозрюваного світилися.
Коли прибула решта детективів, усі почали займати свої місця згідно з планом. Нікі Міллер зачаїлася у внутрішньому дворі, праворуч від Мілліганових дверей, троє бійців із загону SWAT принишкли на протилежному боці двору, Бессел сховався за рогом будинку, а Боксербаум і Клеберг оббігли будівлю з тилу і наблизилися до скляних розсувних дверей, що вели з будинку на задній двір.
Крейґ дістав із багажника свого авто порожню коробку з-під піци і нашкрябав на ній чорним маркером: «Мілліган, Олд-Лівінґстон-авеню, 5673». Він витягнув назовні поли сорочки, щоб вони нависали над поясом джинсів, приховуючи зброю, і невимушеною ходою попростував до дверей підозрюваного. Крейґ натиснув на дзвінок. Ніхто не відчинив, тож він подзвонив іще. Цього разу офіцер почув за дверима якийсь рух і напустив на себе знуджений вигляд. В одній руці він тримав коробку від піци, а другою вперся собі в бік, поближче до пістолета.
Зі свого спостережного пункту біля задніх дверей будинку Боксербаум бачив мов на долоні всю вітальню, що формою нагадувала латинську літеру L. Ліворуч від вхідних дверей стояло червоне крісло. Перед великим кольоровим телевізором сидів у брунатному кріслі молодик. Інших людей у кімнаті не було. Ось молодик підвівся і поплентався відчиняти двері.
Крейґ укотре натиснув на кнопку дзвінка і помітив, що хтось дивиться на нього крізь скляну панель біля дверей. Потім двері розчахнулись, і офіцер побачив перед собою вродливого юнака.
– Ось ваша піца.
– Я не замовляв піцу.
Крейґ спробував зазирнути до оселі й угледів постать Боксербаума за не запнутим завісою склом задніх дверей.
– Але ж у мене вказана ця адреса. Замовлення на ім’я Вільяма Міллігана. Це ви?
– Ні.
– Хтось із цього будинку таки зателефонував і замовив піцу, – наполягав Крейґ. – А ви взагалі хто будете?
– Це дім мого приятеля.
– Можна поговорити з вашим приятелем?
– Його зараз немає. – Молодик говорив повільно, безбарвним голосом.
– А де ж він? Якийсь Білл Мілліган замовив піцу на цю адресу.
– Гадки не маю. Але сусіди його добре знають. Може, вони вам щось підкажуть. А може, і піцу вони замовили.
– Не покажете, де вони живуть?
Молодик кивнув, рушив до дверей навпроти, постукав один раз, а потім і вдруге. Відповіді не було.
Крейґ кинув коробку з-під піци на долівку, витягнув пістолет
